Автобіографічний роман черкаського журналіста і письменника (написаний в 1995 році) про страшні події голодомору побачив світ через 18 років після його смерті. Це відверте свідчення про той страшний злочин, що скоєний більшовицькою імперією на українській землі. Рукопис зберігався в родині аж до сьогодні. Наразі настав час роману «Пасинки долі». Побачила світ книжка у видавництві «Люди», що в Харкові. До слова, це видавництво нове й «Пасинки долі» − це перше його дітище. − Коли я взялася за підготовку до друку цього роману, багато хто з колег запитували, чому почала з такого складного твору. Але я твердо знаю, що ця книжка потрібна мені й моєму народові, − розповідає очільниця видавництва «Люди» Людмила Кратенко. − Автор витягує проблему Голодомору на поверхню й відверто говорить про те, що довелося пережити Україні після приходу радянської влади. Можу додати від себе, що роман читати важко, саме тому, що тут описані події, від яких серце обливається кров’ю, адже наводяться жахливі факти. Наша земля і народ пережили стільки, що інколи важко в це повірити. Ти читаєш роман і весь час ловиш себе на думці, що десь колись уже чув схожі історії. Тисячі оповідок, розказані мільйонами слів твоїх пращурів. Це наш епос. Настільки наш, що часом дуже важко читати, ніби фізично відчуваєш біль за героїв книжки. Більше нічого не скажу. Беріть і читайте. Не пошкодуєте. В розлогій розповіді про життя родини Чекалюків з подільського села Попелюшок автор уміло розкриває бурхливу круговерть історії української спільноти першої половини ХХ століття. Рельєфно зображує моральне і фізичне знищення українського селянина-господаря, брутальне потоптання його права на зароблену потом і кров’ю землю і хліб, паплюження людських і громадських цінностей. Життя працьовитої заможної родини, як і цілої України, після окупації її радянським тоталітарним режимом пішло прахом, обійстя спорожніло, батьківська хата обвалилась, вцілілі одинаки пішли в світи шукати хліба… Під час читання книги поринаєш в драматизм і трагізм цих років, усвідомлюєш жах, який приніс в Україну російський комуністичний імперіалізм, наповнюєшся бажанням протистояти нинішнім загарбникам чи недоброзичливцям, звідки б вони не походили. У Голодомору і нинішньої війни на Донбасі є спільне. Тоді і зараз Україну плюндрували зайди, п’яниці, і грабіжники, і вбивці. Зараз, так само як і тоді, вони споглядають, як смерть косить від старого до малого — просто спостерігають, без жалю, сумніву чи співчутя. Чому ж ми повторюємо власні помилки? Через сліпу довіру, через невміння об’єднуватися, через популізм ідей, запропонованих загарбником? Чому так сталося, що моя прабабуся спалила мішок борошна, щоб із двома діточками не опинитися на вулиці, чи ще гірше — в Сибіру. Вона бачила, як поруч, біля пекарні, помирають люди. Але пекарям було заборонено продавати селянам хліб, і ті помирали під стінами. Голодомор — це злочин, кривавіший за найкривавішу війну. Але це водночас і засторога: не пускайте чужинців і популістів до свого дому — бо спочатку буде обіцянка, а потім вони принесуть смерть і руїну.
